Примусове вилучення майна в умовах воєнного стану: аналіз законопроєкту №7605

На сайті Верховної Ради України оприлюднено проєкт Закону України від 27.07.2022 № 7605 про внесення змін до деяких законів України щодо оптимізації деяких питань примусового відчуження та вилучення майна в умовах правового режиму воєнного стану. Головним комітетом є Комітет Верховної Ради України з питань економічного розвитку.

Проєктом Закону пропонується внесення змін одразу до чотирьох законів України – до Закону України «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану» (далі – Закон про відчуження); до Закону України «Про Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів» (далі – Закон про Національне агентство) щодо умов передачі майна в управління; до Закону України «Про правовий режим воєнного стану» (далі – Закон про воєнний стан) щодо повноважень воєнних адміністрацій; до Закону України «Про Раду національної безпеки і оборони України» (далі – Закон про РНБУ) щодо компетенції РНБОУ.

Зазначений законопроєкт є намаганням врегулювання примусового відчуження або вилучення обладнання, яке використовується чи може використовуватись для цілей діяльності оборонно-промислового комплексу і щодо якого існує ризик переривання його функціонування. Таким чином, законодавець намагається відокремити із майна самостійну категорію – обладнання, яке використовується чи може використовуватись для цілей діяльності оборонно-промислового комплексу. Але законопроєкт не містить відповідних критеріїв. Отже, з тексту сприймається, що будь-яке обладнання може використовуватися для цілей оборонно-промислового комплексу. Наприклад, комп’ютер, або автомобіль, або швейна машинка. Інтуїтивно зрозуміло, що законодавець, швидше за все, має на увазі цілісні майнові виробничі комплекси, але з проєкту Закону це чітко не вбачається.

До того ж незрозумілою правовою конструкцією постає застереження «ризик переривання його функціонування». Тобто із майна законодавець виокремлює «обладнання, яке використовується чи може використовуватись для цілей діяльності оборонно-промислового комплексу», а з такого обладнання – те, стосовно якого існує ризик переривання його функціонування. Саме таким обладнанням, на думку законодавця, повинна опікуватися Рада національної безпеки і оборони України, видаючи свої рішення про примусове відчуження та вилучення майна в умовах воєнного стану. Зрозуміло, що будь-яке стаціонарне обладнання у разі його переміщення матиме ризик переривання його функціонування.

Також спірним рішенням законопроєкту є залучення Національного агентства України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів (далі – Національне агентство), до управління таким примусово відчуженим або вилученим обладнанням. Покладення зазначених повноважень на Національне агентство не відповідає його статусу, функціям і завданням, визначеним у Законі України «Про Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів».

Якщо заглибитися у зміст законопроєкту, правових та логічних неузгодженостей стає ще більше.

Так, на відміну від чинної норми Закону про відчуження, якою встановлено, що право державної власності на майно виникає з дати підписання акта про примусове відчуження або вилучення майна, в запропонованому новому абзаці 2 ч. 3 ст. 7 передбачається, що «право державної власності на обладнання, яке використовується чи може використовуватись для цілей діяльності оборонно-промислового комплексу і щодо якого існує ризик переривання його функціонування, виникає з дня введення в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України про примусове відчуження або вилучення такого майна». Окреслена правова конструкція фактично скасовує необхідність підписання такого акта.

Також пропонуються суттєві зміни до ст. 10 Закону про відчуження. Згідно з цими змінами вилучається положення, яким встановлюється суб’єкт в особі військового командування чи органу, що прийняв рішення про таке відчуження за рахунок коштів державного бюджету, та вилучається вказівка про момент такої виплати – до підписання акта.

Таким чином, за відсутності акта про примусове відчуження або вилучення майна, а також суб’єкта, зобов’язаного здійснити виплати за майно, відсутності конкретного моменту такої виплати, отримання повної компенсації значно ускладниться.

Не менш спірною є ідея, відображена в законопроєкті, розширити компетенцію РНБО та покласти на неї повноваження щодо прийняття рішення про необхідність примусового відчуження або вилучення обладнання, яке використовується чи може використовуватись для цілей діяльності оборонно-промислового комплексу і щодо якого існує ризик переривання його функціонування. При цьому передбачається, що внесення пропозиції до РНБО з цього питання здійснюють військові адміністрації населених пунктів на відповідній території за погодженням з обласною військовою адміністрацією. Водночас слід зазначити, що відповідно до ст. 107 Конституції України рішення РНБО вводяться в дію указами Президента України. Тобто, по суті, саме Президент України буде виносити рішення щодо необхідності примусового відчуження або вилучення обладнання, що також не належить до повноважень Президента.

Підсумовуючи, хотів би зазначити, що справді є необхідність встановлення певних захисних бар’єрів щодо безпідставного або в кількості більшій, ніж потреби, примусового відчуження або вилучення майна. При цьому цілісні майнові комплекси, які виконують або можуть виконувати завдання військово-оборонного комплексу, доцільніше не вилучати, а розміщувати воєнні замовлення з першочерговим статусом виконання.